Клайв Баркер

Коли опиняєшся у безвихідному становищі, всі твої здібності розкриваються на повну силу і неможливе стає можливим.

Люди лякаються того, чого не знають. Ось, наприклад, стоїш ти в темряві перед зачиненими дверима. Те, що знаходиться за нею, тобі вселяє страх.

Пори року тягнуться один до одного, як чоловіки і жінки, в прагненні позбутися, вилікуватися своїх крайнощів і надмірностей.

Багато хто з нас чекає, коли на горизонті нарешті з'являться вітрила, деякі все життя живуть надіями, а що ще залишається, правда?

Він різко зупинив машину. - Це тут? - спитав Бойл. - Ви ж сказали номер вісімдесят. Це і є вісімдесят. Он там, на дверях. Вісім. Нуль. - Сам бачу.

Тільки те, що створено нашою уявою, залишається з нами навіки.

— Але за годину я тобі наскучу... — Ні, не набридайте. —... а смуток нікуди не подінеться, він чекатиме на тебе.

Відкликані від своїх експериментів щодо досягнення найвищої насолоди, вони, безсмертні розумом, увійдуть сюди, у світ дощу та розчарувань.

Тільки коли ви втрачаєте когось, ви розумієте, як безглуздо звучить фраза«це був мій маленький світ». Зовсім ні. Це величезний всепоглинаючий світ, особливо, якщо ти залишаєшся один.

— Не йди далеко, кохання моє! — крикнув Рей. — Звичайно. " Кохання моє", — сказав він. Просто звернення. Два слова, що не означають нічого.