Книга / твір

Кожен будинок насамперед тримається на матері, але розуміють це лише тоді, коли вже недалекий кінець.

Настала вже справжня зима. Земля була вкрита білим килимом. Не залишалося жодної темної цятки. Навіть голі берези, вільхи, верби та горобини забралися інеєм, наче сріблястим пухом. А ялини стали ще важливішими. Вони стояли засипані снігом, ніби одягли дорогу теплу шубу. Так, дивно, добре було довкола; а бідна Сіра Шейка знала тільки одне, що ця краса не для неї, і тремтіла при одній думці, що її ополонка ось-ось замерзне і їй не буде куди подітися.

Хто хоче втримати, той втрачає. Хто готовий з усмішкою відпустити – того намагаються утримати.

Люди найважче прощають нам те погане, що вони про нас сказали.

Якщо щастя - це більше не надія, то воно має стати принаймні спогадом.

... За відсутнім, незрозумілим поглядом вона приховувала свою справжню суть – вона зовсім не була така дурна, як усі думали. Нерідко вона просто прикидалася непорозумінням і, виконуючи якусь роботу, навмисне зволікала і посміхалася про себе, коли чиїсь нетерплячі пальці вихоплювали цю роботу в неї з рук. Почуття своєї переваги зігрівало і захоплювало. Досить часто її навіть бавило таємне свідомість, що вона не така дурна, як всі думають. Та вона б цілком впоралася сама, але воліла це приховувати.

Скажи мені, хто тобі гидкий, і я скажу тобі, хто ти. У наших особистостях немає нічого примітного, а схильності більш менш схожі. Але от випробування нами огида говорить про нас більше, ніж все інше.

— На війні справжнє життя! — На війні справжня смерть. А життя... воно там, у містах.

Вона завжди намагалася зробити так, щоб минуле залишалося якнайдалі від майбутнього, до якого вона прагнула. Вона сподівалася, що, з якими б похмурими і сумними спогадами не було пов'язане це минуле, воно все одно не зможе її поглинути. Хоча насправді чудово знала, що, як не нудно це визнавати, минуле продовжує жити в сьогоденні.

— Зате ти мучишся, і мені приємно. — Я не мучуся, я розважаюсь.