Фільм

Хороші люди закінчують у пеклі, бо не можуть пробачити себе.

- Двох черепах заарканив? - Так, двох морських черепах. — А де взяв мотузку? — Сплів із шерсті... зі спини.

Бути монстрами дуже просто. Попробуймо бути людьми.

Рід людський мізерний і невиправний, жодна добра справа не залишається у вас безкарною.

Хочеш побитися? Ти не можеш зі мною битися! Ти крихітна і б'єшся як хом'ячок.

Мене збираються вбити за те, що я допоміг украсти тобі наречену; через те, що на моїй ділянці нафта ; за те, що я образив Джафара. Яка мені різниця? Три причини, а все одно більше одного разу не вб'ють.

Тобто якось не вийшло ось так от«раз!» — і на другу сходинку схопитися. І це за 20 років. Адже в мене не те, що б не вийшло... Вийшло! Але якось середньо. Тобто я такий середній. Адже мені ніхто не заважав, не забороняв, себто я не можу нікому сказати:«Он у мене через кого все не так!». І знаєте, яка головна проблема? Мені вистачає мозку все це зрозуміти, але не вистачає, щоб змінити.

Розберу, втоплю материнську плату і зроблю з тебе вішалку.

— Про що розмовляли? — Про що, про що... Про гриби. - Про гриби?! А чому про гриби? — Ну, про що з нею розмовляти, Юро? Не про зміїв же, правда?

Коли її тіло вперше торкнулося сітки, все, що я побачив, це сіра пляма. Я перетягнув її через край. Її рука була маленькою та теплою. А потім вона постала переді мною — невисока, тоненька, звичайнісінька і начебто нічим не примітна, за винятком одного. Вона стрибнула найпершою. Навіть цього я не зробив. Її очі були рішучими та наполегливими. Такими гарними.