правда

Жив хлопчик У простий селянській сім'ї, Жовтоволосий, З блакитними очима... І ось став він дорослим, До того ж поет, Хоч з невеликою, Але ухватистой силою, І якусь жінку, Сорока з гаком років, Називав поганою дівчинкою І своєю милою.

Мода не знає зручності, головне – яке обличчя ти показуєш світові.

Тьху на вас!... Тьху на вас ще раз.

Образили юродивого! [ плаче ] А-а! А-а! А-а! Відібрали копійчину!

От ти й не знаєш, що це таке, коли тебе ганяють, як зайця. А виходить, раз побіг — виходить. Тепер я вчена — треба відбиватися, якщо їх навіть багато і тебе б'ють. Але тікати не можна. Тоді я цього не розуміла та побігла.

- Ти віриш у долю? - Так. Ні. Може бути. - Відповідай мені, хлопче. — Мій тато каже, що цим словом користуються люди, які не хочуть брати відповідальність за власне життя.

Його великою силою і великою слабкістю була доброта, така доброта, якої не вистачало рук, щоб пестити, роздавати, обіймати, — доброта творця, безладна і нестримна, подібна до якогось відмертвіння вольового нерва, нестачі енергії, майже пороку.

Дивно, але в його голосі не було нічого, окрім відстороненої цікавості. Шкода, хлопчик правда намагається, але я змогла легко побачити, що під крижаною кіркою вирує полум'я, я була цим полум'ям. Я була частинкою його душі, а він частиною моєї суті.

Що я тут роблю? Мене викрали з метою викупу. Ідіоти. Далі.

Помилок не роблять лише сплячі.