правда

— Ви хоч розумієте, наскільки серйозні ці звинувачення? — Я прикутий до столу кайданками. Так, я розумію.

— Вони гадають, що ти якийсь Бог. Той, хто повстав із мертвих. - Я не Бог. — Я знаю. Я бачив твій член. Що ти за Бог із таким маленьким членом?

Ось мій батько завжди казав мені:«Не можеш стримати емоції — йди в комірчину, ніхто не любить істеричок».

Мені не краще і не гірше. Мені – ніяк.

Не дуже приємно, коли тебе відвідують тільки тому, що вирішили, ніби ти помер.

Мені все одно де ти будеш через рік, для мене не важливо, якщо ти божевільний, боже, я просто хочу бути з тобою, але я не розумію, що ти робиш, все здається таким безглуздим, просто безглуздим, але коли я з тобою все не так, не знаю чому...

Немає нічого неприємнішого для розгніваної людини, ніж коли на його гнів відповідають повною байдужістю.

Вона тут мені каже: Все нормально. Тільки ти живеш своїм життям, а я твоїм. І коли ти йдеш, у тебе життя продовжується, а в мене закінчується.»

І Сесі, дивлячись на поля, на луки, думала: "Все можна віддати, нічого не шкода, щоб бути з ним разом, з цієї ночі і назавжди". І вона почула здалеку голоси батьків:«Будь обережна. Невже ти бажаєш втратити свою магічну силу? А ти її втратиш, якщо вийдеш заміж за простого смертного. Бережись. Адже ти цього не хочеш? «Так, хочу, – подумала Сесі. — Я навіть цим готова поступитися хоч зараз, якщо я йому потрібна. І не треба більше метатися світом весняними вечорами, не треба вселятися в птахів, собак, кішок, лисиць — мені треба одне: бути з ним. Тільки із ним. Тільки із ним».

— Ви ж з нею ніби друзі! Вона думці друзів довіряє більше, ніж думці власної матері. — Так і має бути. - Чому це? — Ну, бо батьків не обирають, а друзів обирають.