правда

Бути монстрами дуже просто. Попробуймо бути людьми.

- Двох черепах заарканив? - Так, двох морських черепах. — А де взяв мотузку? — Сплів із шерсті... зі спини.

Мої ноги не такі гарні, просто я знаю, що з ними робити.

Спокійно. Це просто дівчина. І вона не хоче нічого серйозного. І тому вона зараз у мене в ліжку. Але нічого серйозного. Гаразд, шикарно.

Коли її тіло вперше торкнулося сітки, все, що я побачив, це сіра пляма. Я перетягнув її через край. Її рука була маленькою та теплою. А потім вона постала переді мною — невисока, тоненька, звичайнісінька і начебто нічим не примітна, за винятком одного. Вона стрибнула найпершою. Навіть цього я не зробив. Її очі були рішучими та наполегливими. Такими гарними.

Я дуже безглуздо влаштований. Мені завжди важче висловити те, що є чим те, чого немає.

Коли восьмирічна дівчинка втішає п'ятнадцятирічний, значить, світ перекинувся з ніг на голову.

Можеш покинути все. Але долю свою покинути не зможеш.

— Я дуже люблю осінні похмурі дні, — сказав Їжачок. — Сонечко тьмяно світить, і так туманно — туманно... — Спокійно, — сказав Ведмедик. - Ага. Наче все зупинилося і стоїть. - Де? — запитав Ведмедик. - Ні, взагалі. Стоїть і не рухається. - Хто? — Ну, як ти не розумієш? Ніхто. — Ніхто вартий і не рухається? - Ага. Ніхто не рухається.

Навколишній світ це дзеркало наших думок.