життя

Проте, відповідаючи так, Дігорі думав про свою матір, і про свої надії, і про їхній крах і тому таки додав, ковтаючи сльози, ледве вимовляючи слова: — Будь ласка... ви не могли б... якось допомогти моєї мамі? Тут, з горя, він уперше подивився не на важкі лапи лева..., а на обличчя... і неймовірно здивувався. Він побачив, що левові очі сповнені блискучих сліз, таких великих, наче лев журиться про маму більше, ніж він сам. — Сину мій, синку, я знаю. Горе у нас велике. Тільки в тебе і маю горе в цій країні. Будемо ж добрі один до одного.

... молодим людям необхідно, щоб на їхньому горизонті завжди миготіли гарненькі жінки, хоча б цей горизонт був лише вулицею.

Серцеву лавку закрито у зв'язку з тотальною переоцінкою цінностей.

— Чому такі моменти не можуть тривати вічно? - Чому? Тому що ти розлюбив мене, любий.

- Це не чесно! — Ласкаво просимо до життя!

Я навіть помилки виправляв лише з відома автора. Не говорячи про пунктуацію. Пунктуацію кожен автор винаходить самостійно. Я думаю, тітка була добрим редактором. Точніше, доброю людиною, доброзичливою і розумною. Особисто я добрих редакторів не зустрічав. Хоча серед них було багато чудових людей. Хорошого редактора я зустрів лише одного разу. Здається, на Ленфільмі. Це була якась Хеллі Руммо. Вона була естонкою і ледь говорила російською. Слабке знання мови надавало її висловлюванням особливої ​​чіткості. Вона казала: - Сценарій добрий. Значить, його не приймуть...

Кохання - одне з тих страждань, які неможливо приховувати; одного слова, одного необережного погляду і навіть мовчання достатньо, щоб видати його.

Воістину, повз вас минають дні і ночі, ваші терміни короткі, справи збережені, а смерть приходить несподівано. Хто посіє благо, той пожне тільки бажане; а хто посіє зло, той пожне тільки жаль. Кожному, хто посіяв, те, що він посіяв.

Хтось повинен робити те, що інші не здатні.

Дехто думає —«так не буває». Потім будуть усілякі байки. Але це момент нашого життя. І цієї секунди, клянуся, ми нескінченні.