життя

Ми приречені люди. Ті, хто залишається, завжди почуваються винними перед тими, хто пішов.

- Ти не звик не отримувати того, чого хочеш, Томмі. Тобі потрібний був мій паб, і ти забрав його. - Тобі за нього щедро заплатили. — Спочатку я отримав ультиматум, як і решта: або роби, або... І все одно, кумедна штука, адже всі в окрузі хочуть, щоб ти переміг. Думаю, це тому, що ти сукін син, але ти наш сукін син.

На те й діти, щоб батьки не нудьгували.

— Була, дивилася, то там телефону немає... — Є телефон! В коридорі! Загальний! — Ні, особистий, тільки особистий. - Чому? — Ну, особистий як в'їду — зніму, а за загальний ще платити треба. Не поїду!

Щоб розуміти одне одного, багато слів не треба. Багато треба, щоб не розуміти.

Коли ми разом я щиро дивуюсь своєму щастю.

Нехай вона думає про мене краще, ніж я насправді, і я тоді буду справді краще.

Шанобливо ставлячись до років, шанобливо — до місяців і тижнів, поблажливо до годин, люди зовсім не помічають хвилини. І даремно. У нашому житті все вирішують саме вони.

— Дорогий, я поговорила з нашою дочкою про кохання та секс. Адже їй уже 15! — І що, люба? — Я вже згоряю від нетерпіння спробувати те, що вона мені розповіла...

Заслужив – носи! Хрестами так шпурлятися не личить. Чай, не шпильки.