Ганна Гавальда

... Вона міркувала про цю туманну теорію, згідно з якою не варто смикатися, якщо тонеш, а потрібно дочекатися дна, щоб відштовхнутися від нього п'ятою, бо тільки так можна врятуватися і вибратися на поверхню.

— Ви її кохали? - Так. - Як сильно? - Я її любив.

... Я був щасливий у той час, тому що знав: нехай ми не разом, вона існує. Саме собою це вже було дивом.

Вона його любила – і не любила, готова була віддатись – і не давалася, вона намагалася – і сама не вірила.

Коли ми обіймалися востаннє, я сама поцілувала його.

— Треба дбайливіше ставитись до людей, які до тебе належать... У старості сам переконаєшся, що таких зовсім мало...

Мені взагалі нічого не хотілося, окрім неможливого.

У мене починається депресія. Ні, нічого серйозного не відбувається: ні крокодилячих сліз, ні транквілізаторів, ні відсутності апетиту, ні бажання закритися в себе і нікого не бачити. Просто мене все дістало.

По-перше, я не вмію готувати, а по-друге, мені ніколи нікого не хотілося тримати.

І ось тут він — цей кретинський кретин, цей уявляла, цей бахвал, цей маленький провінційний матадор-горлопан, який душі не чує у своєму величезному мотоциклі, — так-так, він почервонів.