Ганна Гавальда

Вона сиділа навпроти нього і посміхалася. Це була її секретна зброя, її фірмовий прийом. Посміхнутися незручному співрозмовнику, щоб змінити тему розмови, — ніхто поки що не придумав способу ефективніше.

Як би мені хотілося, щоб хтось десь чекав на мене. Зрештою, це не так уже й складно.

По-перше, що це таке – жити? Що означає це слово? Мої діти… але я можу їм дати? Маму у депресії? Перевернутий світ? Я готова вставати вранці, одягатися, снідати, одягати та годувати дочок, триматися до вечора, укладати їх і цілувати на ніч. На це я здатна. На це все здатні. Але не більше. Будьте до мене милосердні. Не більше того.

- Думаєш, це схоже на грифелі твоїх олівців? Вважаєш, ніби вони стираються, якщо ними користуватися? - Хто вони? - Почуття.

Поки я йшов до неї, я потихеньку бив себе в груди. Відстукував по моєму бідному серцю, щоб воно забилося.

Я тоді кивала, але не розуміла. Я не розуміла цієї людини, такої скупої на емоції, що придушувала всі свої почуття. Постійно тримати себе в вуздечку зі страху здатися слабким - цього я ніколи не могла зрозуміти! У моїй сім'ї обійматися і цілуватися було так само природно, як дихати.

Або я повна тупиця, або надто довірлива. Втім, це одне й те саме…

Я молився, щоб вона не могла жити без мене.

Тепер я розумію, що означає перегоріти. Саме це зі мною сталося. Я перегорів. Щось у мені згасло, і все стало байдуже. Я нічого не робив. Ні про що не думав. Нічого не хотів. Нічого.

Адже ті, хто завдає нещастя, теж страждають... Тих, кого кидають — усі шкодують, втішають. Але як бути з тими, хто йде?