Іван Олександрович Гончаров

І кожен день, кожну годину, і сьогодні і завтра, і ціле століття, бюрократична машина працює струнко, безперервно, без відпочинку, ніби немає людей, – одні колеса та пружини…

Він справді дивився на неї ніби не очима, а думкою, усією своєю волею, як магнетизер, але дивився мимоволі, не маючи сили не дивитися.

Сильний дужого ніколи не полюбить: такі, як козли, лише зійдуться, зараз і бодай почнуть!

Ні раба, ні повелителя дружбі не треба. Дружба любить рівність.

«Зблякло, відійшло!» - пролунало всередині його.

З серцем прямо діяти не можна. Це мудрий інструмент: не знай, яку пружину торкнутися, так він заграє бозна -що.

Один захоплений до навіженості, інший - льодян до запеклості.

Нічого більше не треба для щастя, — думав він, — умій тільки зупинитися вчасно, не заглядати в далечінь.

— Як, щодня разом мало знаєш?.. — Мало. Не знаю, що вона криється під цим спокоєм, не знаю її минулого і не вгадую її майбутнього. Жінка вона чи лялька, живе чи підробляється під життя? І це мучить мене...

Щастя зіткане з ілюзій, надій, довірливості до людей, впевненості в самому собі, потім із кохання, дружби…