Райчел Мід

Які крихкі людські істоти...

Вираз засмучення на його обличчі виглядав майже комічно. Набіги, стрілянина, злочинці… все байдуже. Втратити пильника? Серйозна проблема.

Знаєш іноді… іноді я майже вірю, що шаленство — це вигадка. Я ніколи не відчував того, що інші… нібито Ліси чи старого Влада. Але часом... - Він помовчав. - Ну не знаю. Я відчуваю, ніби перебуваю зовсім поруч, Роза. Зовсім поруч із краєм. Начебто варто зробити один невірний крок і мене затягне туди, звідки я не зможу повернутися. Втрачу себе.

Може, помремо завтра, не знаю. Має значення одне: зараз ми живі.

Поховати любов у душі — все одно, що стримувати гнів. Вона просто пожирає тебе зсередини, доводячи до божевілля.

Відносини ніколи не бувають однаковими, та й самі люди перебувають на різних стадіях.

Я можу бути дуже хорошим другом або дуже поганим ворогом.

Хлопці багато разів казали мені, що я втілена сексуальність, але мені потрібно було почути це від того, кого я по-справжньому хотіла.

Одна справа – отримувати любовні листи, і зовсім інша – смертельні загрози, навіть за умови, що смертельна загроза міститься у любовному листі. Хоча, можливо, не мені судити його автора, бо сама намагалася вбити того, кого люблю.

Від звуку його голосу я затремтіла і не змогла вимовити жодного слова, тільки не відривала від нього погляду. Сила, яка привела мене сюди, тепер притягувала мене до нього. Мені так сильно хотілося доторкнутися до нього, що я ледве стримувала себе. Він був такий дивовижний, такий неймовірно красивий. Я розуміла, що десь трапляється щось погане, але це здавалося неважливим — зараз, коли я була з ним.