Запчастина Імпровізації

Як просто часом любити кораблі. У важкі дні, коли небо валиться з рук, коли доля зав'язується в тугі морські вузли, просолені бідами, коли твоя людина з опори перетворюється на опонента, коли немає більше сил розплющувати очі і бачити все те саме: стіну будинку за вікном, не викинуте сміття, недомитий посуд, набридлу роботу, нещирих друзів, неоплачені рахунки на життя. Коли справи, побут, погода, мігрені, сварки перетворюються на єдину безглуздо сіру в'язь... Як просто в такі дні любити кораблі. І, закриваючиочі, бачити білі вітрила, тугі під поривами густого до запаморочення вітру, і майже відчувати під ногами тонку ненадійну палубу, єдину перешкоду між тобою і невблаганно прекрасним океаном.

Як іноді хочеться, щоб холодно. Щоб серце – до непритомності. Щоб душа – гранітом, бетоном, каменем. Щоб погляд – льодом, снігом, інеєм. Щоб не любити, щоб не боляче. Щоб дихати прозорим небом та не знати земних пристрастей. Щоб не хотіти рук, не шукати в світлі жалюгідні крихти тепла. Щоб скелею — у будь-якому штормі, щоб байдужість замість усіх розбитих надій. Щоб впевнений крок замість марних спроб, аби не гнули та не ламали слова«залишимось друзями». Щоб будь-які слова залишалися лише словами. Щоб не жити, майже вмираючи, а померти, залишившись живим. І іноді майже виходить, і вже відчуваєш у грудях цей холод, і вже чекаєш на нього, готовий до нього... але чомусь мама дивиться на твоє обличчя і починає плакати.

А на небі – зірки. Звичайні зірки на звичайному небі. І я не знаю і не хочу знати їхніх імен. Я хочу просто дивитися, показувати на них пальцем, посміхаючись і говорити тобі:«дивися, як красиво». Там складність прагне простоти. Там на зорі випадає роса і ми шльопаємо по ній босоніж, і я не читаю тобі віршів про любов і біль, життя і смерть: я покликаю тебе купатися, тому що вода тепла і в ній відбиваються сосни та хмари. І якщо напружити фантазію, можна уявити, що ми летимо між ними. А ввечері ми п'ємо чай. З сушінням. І всі таємниці буття, риторичні питання, тяжкі думки і невирішені справи мовчки чекають на нас з того боку дверей.

Навіть якщо ти вважаєш свою думку істиною в останній інстанції, не смій, чуєш, ніколи не смій розрізати чужу душу. Залиш кожному право любити так, як він уміє.