Книга / твір

Коли хлопчики грають у відеоігри та діють імпульсивно, вони сприймають«послання» та імітують образ дій, але не доходять до обмірковування глибших проблем.

... горе - один з різновидів життєвого досвіду, поряд зі щастям, чи успіхом, чи любов'ю. Горе має свою форму та тривалість, воно щось дає і чогось позбавляє. Горе треба перетерпіти, треба йому підкоритися, тому що звільнення від горя лежить не в ньому самому, а за ним, і шлях до визволення один - через горе.

І тоді я вирішив, що піднімуся на цю вежу, чого б це мені не вартувало, бо краще раз поглянути на небо і загинути, ніж вічно жити, не бачачи світла дня.

Вона має найміцнішу психіку у світі: слово« депресія» їй взагалі невідомо, а що самооцінка буває ще й низька, вона навіть ніколи і не чула.

Не можна з людини вимагати відповіді за результат, якщо ви нав'язуєте свої методи її досягнення.

Болю самого по собі, — почав він, — іноді недостатньо. Бувають випадки, коли індивід чинить опір болю до смертної миті. Але для кожної людини є щось нестерпне, немислиме. Сміливість і боягузтво тут ні до чого. Якщо падаєш з висоти, схопитися за мотузку — не боягузтво. Якщо виринув із глибини, вдихнути повітря — не боягузтво. Це просто інстинкт, і його не можна не послухати.

Та ну тебе, Кузьмо Єгоровичу! Щоб я колись у дорозі собі таке дозволив! Я і чарочки з учорашнього дня не їв! Що кажеш: чарочки не випив, а стаканчика два випив?

— Але за годину я тобі наскучу... — Ні, не набридайте. —... а смуток нікуди не подінеться, він чекатиме на тебе.

Начебто шостий поверх, але вид на сонне місто відкривається пристойний: навколо вогні, вогні, вогні, навіть річка, видима звідси, заповнюється ними: маленькими та великими, яскравими та слабкими. І на небі вогні вже зоряні.

Ми пробираємося до перших будинків Бабичів під вогнем російських, що міцно засіли на позиціях. Прокляті мінометні міни вибухають одна за одною праворуч від нас та над нами. Скрізь це виття, свист — огидний, мерзенний звук уламків мін. З перекошеними від страху обличчями ми стрибаємо у траншеї росіян. Їхні зміцнення молотять протитанковими снарядами. [...] розгромлено цілу радянську дивізію. Вулиця всіяна тілами вбитих та поранених солдатів. Але й наші втрати значні. І втомилися ми так, що ледве волочимо ноги. Але, забувши від втоми, перебудовуємось і продовжуємо наступати, не зустрічаючи опору ворога, на село Локачі. Нас явно не чекаю в гості — ми зустрінемо лютим кулеметним вогнем. Прокляті снайпери! За допомогою ручних гранат ми очищуємо будинок за будинком від червоноармійців, що в них засіли. Ці фанатики нещадно поливають нас вогнем з-під дахів, що обвалилися, які стають для них могилами. [...] Через годину село вже палає. як сірник. Мимоволі запитуєш себе, бачачи все це: а скільки ж постраждало ні в чому не винних людей із місцевих мешканців? Страшна думка! Мабуть, не один я думаю про це, тому що наші солдати на повну силу одурманюють себе шнапсом.