Антон Павлович Чехов

Ось воно щастя, ось воно йде, підходить дедалі ближче, я вже чую його кроки. І якщо ми не побачимо, не впізнаємо його, то що за лихо? Його побачать інші!

Вона сідає на підлогу, чистить калоші і думає, що добре було б засунути голову у велику, глибоку калошу і подрімати в ній трошки... І раптом калоша росте, пухне, наповнює собою всю кімнату...

Все людство Каштанка ділила на дві дуже нерівні частини — на господарів та замовників; між тими та іншими була суттєва різниця: перші мали право бити її, а других вона мала право хапати за ікри.

За весь день їй доводилося жувати тільки два рази: поїла у палітурника трошки клейстеру, та в одному з шинків біля прилавка знайшла ковбасну шкірку — от і все. Якби вона була людиною, то, напевно, подумала б: Ні, так жити неможливо! Потрібно застрелитися!

Якщо хочеш стати оптимістом і зрозуміти життя, то перестань вірити в те, що говорять і пишуть, а спостерігай і вникай.

— Варко, затопи грубку! — лунає за дверима голос господаря. Отже, вже час вставати і братися до роботи. Варка залишає колиску і біжить у сарай за дровами. Вона рада. Коли бігаєш і ходиш, спати вже не так хочеться, як у сидячому положенні.

Найвищим виразом щастя чи нещастя є найчастіше безмовність.

Життя пройшло, наче й не жив.

Бездарний не той, хто не вміє писати повістей, а той, хто їх пише і не вміє приховувати цього.

... Страждання ведуть людину до досконалості.