людина

... ми ніколи не маємо чіткого уявлення про людину, яку любимо. Інакше ми б, мабуть, не так легко закохувалися. У мене є підозра, що його Джун насправді не існує, — у сенсі він сам її створив, з порожньої раковини.

Я був би радий спілкуванню навіть із небезпечним противником, аби не розмовляти самому із собою. Не тому, що співрозмовник - ніякий, а тому що прокручувати в голові одні й ті ж спостереження, що іноді обзаводяться (або ж втрачають їх) гіпотезами, які пояснюють все або зовсім нічого, - справа невдячна. Після години посиленої роботи мозок починає натужно рипіти і недобрим словом поминати свого настирливого господаря. Простіше кажучи: перенапружується.

Ти збільшуєш гучність музики, щоб заглушити шум, інші збільшують гучність, щоб заглушити тебе. Ти знову збільшуєш гучність. Усі купують стереосистеми якомога більше. Перегони звукових озброєнь. І ти не виграєш кількістю високих частот. Справа не як, справа в гучності. Справа не в музиці, справа у перемозі. Ти задаєш тон змаганню басовою лінією. Ти здригаєш вікна. Ти забуваєш про мелодію і вигукуєш слова. Ти зриваєшся на мат і смакуєш кожне слово. Ти домінуєш. Адже справа у владі.

Якщо хочеш, щоб люди нічого не помітили, то не треба обережно.

Я не жалкую про вибір у своєму житті. З кожним вибором я дізнаюся про щось нове.

- Груди вперед! - Груди? Ви мені лестите, Віро. - Вам все лестять.

Бігти будемо з однією швидкістю - з моєї.

Рутіна - приголомшлива штука, Беатріс. Ми стаємо тим, що робимо.

Непогано, Джоне, дуже непогано. Щоправда, ти упустив майже все важливе, але тим не менше.

Ми якось обговорювали проблему насильства з Річардом Гіром, який уже багато років як учень далай-лами. І ось він каже: "А може, ненасильство революційне?" Може і так. Може, це крайня форма революції. Адже в чому наша сутність? У жорстокості чи любові, жалю? І в тому, і в іншому. Але рано чи пізно одна зі сторін має перемогти.