правда

Я ненавиджу розповідати про себе. Коли спілкуюся з людьми, волію говорити або про них самих, або про інші цікаві речі.

Вони дуже часто боролися один з одним. Насправді вони взагалі ніколи не погоджувалися. Між ними точилася постійна боротьба, щодня вони кидали один одному виклик... Але не дивлячись на всі відмінності в них було те, що об'єднувало їх обох - вони були без розуму один від одного.

Ми ненавидимо Захід, у всьому йому наслідуючи.«Які у них примітивні фільми, – обурюємося ми. - Це ж фільми не для нас. Це для одноклітинних». При цьому самі з захватом дивимося, як наприкінці фільму головний герой – не просто шафа, а шафа з антресолями – після фінального побоїща на порожньому ядерному полігоні цілує, цмокаючи закривавленими губами, героїню-заручницю серед трупів ворогів і груди загасаючих ядер його голову, в якій ніколи не може статися струс, тим більше – мозку

Тому я не люблю вихідні. Тільки налаштуєшся посидіти біля каміна з філіжанкою кави в кріслі-качалці... І тут БАЦ. З'ясовується, що в тебе немає ні каміна, ні кави, ні крісла-гойдалки.

…Так чудово просто подарувати те, про що тебе навіть не просили.

Пам'ятаю, була в мене одна недоторка... так і не торкнувся.

Деякі вмирають у сімнадцять років і відкладають похорон доти, доки їм не стукне сімдесят сім. Я бачу багато мертвої молоді та багато живих старих людей.

Нині ніхто нікого не чує. Усі точно знають, що хочуть почути, але ніхто до ладу не слухає.

Життя складається з невеликих моментів, дорогоцінних як алмази. Але уяви нескінченне море алмазів, вони б стали марними, так само як звичайний пісок.

Колись люди думали, що колись хтось помирає, його душу в країну мертвих забирає ворон. Але іноді... лише іноді... Ворон приносить цю душу назад, щоб поновити порядок речей.