вічність

Віриш ти в Бога чи ні, мама не може померти зовсім, її безсмертя тут, у серці дитини, яку вона любила.

Сто років очікування не такий тяжкий випробувальний термін для тих, хто розраховує жити вічно.

Секрет безсмертя виявився простим – допомагаючи іншим, ти допомагаєш і собі.

Я в бурі діянь, у життєвих хвилях, У вогні, у воді, Завжди, скрізь, У споконвічній зміні Смерть і народжень.

Мої особисті справи залишалися так само погані і безпросвітні, що й раніше. Можна сказати, вони були такими від дня народження. З однією різницею — тепер я міг час від часу випивати, хоч і не стільки, скільки хотілося б. Випивка допомагала мені хоча б на якийсь час позбутися відчуття вічної розгубленості та абсолютної непотрібності. Все, до чого б я не торкався, здавалося мені вульгарним і порожнім.

Ти вибрався з бруду в князі, але швидко князем стаючи.... Не забудь, щоб не наврочити.... Не вічні князі-вічна бруд....

Кожен справжній письменник пише лише те, що ніхто інший не напише за нього. І лише такі книги вічні.

Та всі росіяни такі, і знаєте чому: тому що росіяни занадто багато і багатосторонньо обдаровані, щоб швидше знайти собі пристойну форму. Тут річ у формі. Здебільшого ми, росіяни, так багато обдаровані, що з пристойної форми нам потрібна геніальність. Ну а геніальності найчастіше і не буває, тому що вона і взагалі рідко буває. Це тільки у французів і, мабуть, у деяких інших європейців так добре визначилася форма, що можна дивитися з надзвичайною гідністю і бути негідною людиною. Тому так багато у них форма і значить. Француз перенесе образу _, серцева образа і не скривиться, але клацання в ніс нізащо не перенесе, тому що це порушення прийнятої та увічненої форми пристойності. Тому так і ласі наші панночки до французів, що форма у них хороша.

Ой, дівко, пощастило тобі в житті — за ошуканцем заміж бути. Адже він тебе, дурницю, береже. Душу свою безсмертну на фантики міняє, щоб тебе не турбувати. А на це мало хто готовий, вони все норовлять по правді, по-чесному. Прийде такий увечері додому, обличчя нема й мовчить. Година мовчить, дві мовчить, а потім візьме та й вивалить усю правду на стіл, як горіхи. Цілу гору горіхів, круглих і твердих: захочеш розгризти – зуб зламаєш, а кинешся забирати – розсиплеш. Розкотяться, розбігуться по підлозі так, що не зробити крок, того дивися наступиш. І через рік, буває, підеш боса, а він звідки не візьмись під ногою, і вп'ється. Дрібниця начебто, а боляче. Так і справді його по всьому життюрозлетиться і загубиться, ніби й не було нічого, а потім одного разу ступиш беззахисно — і нагадає, до печінок пробере. А ошуканець що — він начебто з цукерками заявиться, усміхнеться і купою викладе... Ти на шоколадну цукерку наступала? Липко, слизько і гидко мало, а так нічого. І пахне солодко, не говно, жити можна.

Вічно мріє, і завжди одна думка: як би ухилитися від роботи.