життя

Місіс Фейрфакс, мабуть, знаходила, що хтось повинен бути люб'язний, і почала говорити сама — як завжди, дуже ласкаво і, як завжди, одні банальності.

Людина – це не відповідь. Людина це питання.

Сльози – це надія. Коли очі сухі надії немає.

Все, що відбувається між двома, – нормально. Ненормально — це коли третій починає пхати носа.

Ти перша людина, яка подарувала мені почуття, що є мрії, за які варто боротися.

Вигляд у мене на світанку тоді, п'ять років тому, був трішки скуйовджений, напевно, блідий; але в юності, коли жива ілюзія, ніби у пригод поганого кінця не буває, потрібно було тільки прийняти ванну і переодягтися, і знову заряджена надовго.

Не приймайте наркотики, не займайтеся небезпечним сексом, не будьте жорстокі. Залишіть це мені.

Бути жінкою для Сабіни – доля, яку вона не обирала. А те, чого ми не обираємо, не можна вважати ні нашою заслугою, ні нашим невезінням.

Від неї віяло незворушним спокоєм, що пояснювалося швидше поверховістю сприйняття, ніж силою характеру.

Я дуже намагалася позбутися звички постійно плакати. Якось увечері, в черговий раз згорнувшись калачиком на дивані в кутку, в черговій істериці після чергового раунду похмурих роздумів, я запитала себе: "Поглянь на себе, Ліз, чи можеш ти змінити хоч щось?" І зробила єдине, на що була здатна: встала і, не припиняючи плакати, почала балансувати на одній нозі посеред кімнати. Мені хотілося довести собі, що я все ще хоч трохи контролюю ситуацію: нехай мені не під силу зупинити сльози та похмурий внутрішній діалог, я принаймні можу битися в істериці, стоячи на одній нозі. Хоч щось спершу.