Проте, відповідаючи так, Дігорі думав про свою матір, і про свої надії, і про їхній крах і тому таки додав, ковтаючи сльози, ледве вимовляючи слова: — Будь ласка... ви не могли б... якось допомогти моєї мамі? Тут, з горя, він уперше подивився не на важкі лапи лева..., а на обличчя... і неймовірно здивувався. Він побачив, що левові очі сповнені блискучих сліз, таких великих, наче лев журиться про маму більше, ніж він сам. — Сину мій, синку, я знаю. Горе у нас велике. Тільки в тебе і маю горе в цій країні. Будемо ж добрі один до одного.