Анатолій Приставкін

Може, від жахливого здогаду, що не чекає нас на новому місці ніяке щастя... Ми просто хотіли жити...

Зброя чомусь завжди красива. І навіть чим небезпечніші, тим зазвичай красивіші.

Ніколи й нікому він не відкрив би таємниці заначки. Це все одно, що себе віддати. Але Алхузур тепер був Сашком...

Нам було страшно не через те, що ми могли загинути. Так буває моторошно загнаному звірку, якого спіткало невідоме механічне чудовисько, не випускаючи з коридору світла! Ми як маленькі звірята, шкірою відчували, що загнані цієї ночі, цієї кукурудзи, цих вибухів і пожеж...

... і тільки поїзд стукав колесами, щось підтверджуючи:«Так, так, так, так, так, так, так...»