Девід Мітчелл

«Той, хто пускається у битву з багатоголовою гідрою людської природи, має заплатити за це цілим морем страждань, і його сім'я має платити з ним нарівні! І тільки хапаючи останні ковтки повітря перед смертю, ти зрозумієш, що твоє життя було лише краплею в безкрайньому океані! Але що є будь-який океан, як не безліч крапель?

Де та дівчина, яка носить у собі другу половину моєї майбутньої дитини десь у глибині складних петель та завитків? Що вона зараз робить? Як її звати?

Свідомість не терпить порожнечі, тому схильна населяти її примарами.

Можливо, час і є та сила, яка відводить кожному моменту дійсності своє місце, але сни не підпорядковуються його правилам.

Книги не дають по-справжньому тікати від дійсності, але вони можуть не дати розуму роздерти самого себе на криваві шматки.

— Все буде гаразд, — від того, що Джулія говорить так м'яко, все стає ще гірше. — Джейсе, зрештою все буде добре. — Щось мені не дуже добре. — Це тому, що ще не кінець.

Речі бачаться нам не такими, якими вони є, вони бачаться нам такими, якими є ми.

У житті ми не так долаємо труднощі, скільки переживаємо їх.

Дівчата чарують по—іншому. Спробуй їх якось.

Що найгірше, вона почала використовувати слово«л…» і хоче почути його у відповідь.