Джоджо Мойєс

Досить дивно, коли тебе постійно порівнюють із незнайомою людиною.

Ранок затягнувся кілька років.

Кажуть, принаймні ті небагато, кому довелося таке випробувати, ніби останні секунди життя, що потопають, здаються, хоч як це парадоксально, навіть приємними. Опір закінчено, вода потрапляє в легені, жертва стає безвільною і отримує від свого стану якесь спотворене задоволення.

Я знаю, є мільйони причин, з яких мені не слід цього казати. Але я люблю тебе. Кохаю.

Залишатися примарою значно простіше. Тоді твій образ поступово огортається романтичним флером і стає лише яскравішим, а не тьмяніє під дією суворої реальності.

Життя біля моря. Це найкраще – чути його шум день і ніч, вдихати його запах, гуляти вздовж берега і стежити за обрій, де заокруглюється земля… Усвідомлювати, що там, у глибині, відбувається стільки всього такого, що нам ніколи не побачити і не впізнати. Мов за твоїм порогом одразу починається якась велика таємниця… А ще шторми. Коли хвилі перехльостують через хвилеріз, вітер гне дерева як траву, а ти спостерігаєш за всім цим, сидячи в будинку, де тепло, сухо та затишно.

Перебувати поряд із страждальцем дещо втомлює. Його можна шкодувати, проте все одно хочеться, щоб він зібрався.

Неможливо бути щасливою, якщо твоя дитина нещасна.

Теорія ймовірності та закон великих чисел стверджують: іноді потрібно намагатися знову і знову, щоб отримати бажаний результат. Чим більше намагаєшся, тим швидше вийде. Або, як я пояснила мамі, по суті іноді просто треба не здаватися.

Нині ніхто нікого не чує. Усі точно знають, що хочуть почути, але ніхто до ладу не слухає.