Ганна Гавальда

- Думаєш, це схоже на грифелі твоїх олівців? Вважаєш, ніби вони стираються, якщо ними користуватися? - Хто вони? - Почуття.

Поки я йшов до неї, я потихеньку бив себе в груди. Відстукував по моєму бідному серцю, щоб воно забилося.

Я тоді кивала, але не розуміла. Я не розуміла цієї людини, такої скупої на емоції, що придушувала всі свої почуття. Постійно тримати себе в вуздечку зі страху здатися слабким - цього я ніколи не могла зрозуміти! У моїй сім'ї обійматися і цілуватися було так само природно, як дихати.

Або я повна тупиця, або надто довірлива. Втім, це одне й те саме…

Я молився, щоб вона не могла жити без мене.

Ну і закохалася, чого вже там... Ви теж закохаєтеся, самі побачите... Його не можна не полюбити... Цей хлопець, він... Він один може висвітлити все це місто...

Життя, навіть якщо ти її відкидаєш, навіть якщо нехтуєш нею, завжди виявляється сильнішим за тебе. Вона найсильніша. Люди поверталися з таборів та заводили дітей. Чоловіки та жінки, яких жорстоко катували, які бачили, як вмирають їхні близькі, як горять їхні будинки, знову бігли за автобусом, обговорювали прогноз погоди та видавали заміж дочок. Це неймовірно, але це так. Життя найсильніше. Та й потім, хто ми такі, щоб надавати власним персонам стільки значення? Ми метушимося, кричимо… Навіщо? До чого?

Адже ті, хто завдає нещастя, теж страждають... Тих, кого кидають — усі шкодують, втішають. Але як бути з тими, хто йде?

— Ти цинічна. — Я захищаюся.

Я з Мелона, живу на Вокзальній площі в будинку чотири і хочу одразу тебе попередити: я не маю стереосистеми на балконі