Іван Олексійович Бунін

Яка це стара російська хвороба, це томлення, ця нудьга, ця розпещеність — вічна надія, що прийде якась жаба з чарівним кільцем і все за тебе зробить: варто тільки вийти на ґанок і перекинути з руки на руку колечко.

Але лякає мене негода: Гірко думати, що пройде Життя без горя і без щастя, У метушні денних турбот. Що зав'януть життя сили Без боротьби і без праці, Що сирий туман похмурий Сонце сховає назавжди.

— Я в одній татовій книзі, — у нього багато старовинних смішних книг, — прочитала, яка краса має бути у жінки … Там, розумієш, стільки наказано, що всього не згадаєш: ну, звичайно, чорні, киплячі смолою очі, — їй-богу, так і написано: киплячі смолою! — чорні, як ніч, вії, ніжно граючи рум'янець, тонкий табір, довший за звичайну руку, — розумієш, довшу за звичайну! — маленька ніжка, в міру великі груди, правильно округлена ікра, коліна кольору раковини, похилі плечі, — я багато чого майже напам'ять вивчила, то все це правильно! - Але головне, чи знаєш що? - Легке дихання! Але ж воно в мене є, — ти послухай, як я зітхаю, — правда ж, є?

Народ сам сказав про себе:«З нас, як із дерева, — і кийок, і ікона», — залежно від обставин, від того, хто це дерево опрацьовує: Сергій Радонезький чи Ємелька Пугачов.

Дивно — за весь час, здається, всього два—три дні добрих. Все дощ та дощ.

"Ще не настав час розбиратися в російській революції об'єктивно, об'єктивно..." Це чуєш тепер щохвилини. Неупереджено! Але справжньої неупередженості все одно ніколи не буде. А головне: наша«упередженість» буде дуже дорогою для майбутнього історика. Хіба важлива«пристрасть» лише«революційного народу»? А ми ж що, не люди, чи що?

Толстой сказав про себе одного разу: – Вся біда в тому, що у мене уява трохи живіша, ніж у інших… Є й у мене це лихо.