Ліна Костенко

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, — час.

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, — пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш — то уже навіки.

Розкажу тобі думку таємну,

дивний здогад мене обпік:

я залишуся в серці твоєму

на сьогодні, на завтра, навік.

І минатиме час, нанизавши

сотні вражень, імен і країн, —

на сьогодні, на завтра, назавжди! —

ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема,

на яку ти мене прирік.

То все разом, а ти — окремо.

І сьогодні, і завтра, й навік.

Чекаю дня, коли собі скажу:

оця строфа, нарешті, досконала.

О, як тоді, мабуть, я затужу!

І як захочу, щоб вона сконала.

І як злякаюсь: а куди ж тепер?!

Уже вершина, де ж мої дороги?

…Він був старий. Старий він був. Помер.

Йому лизали руки епілоги.

Йому приснився жилавий граніт.

Смертельна туга плакала органно,

Він Богом був. І він створив свій світ.

І одвернувся: все було погано.

Блукали руки десь на манівцях,

тьмяніли фрески і пручались брили.

Були ті руки в саднах і в рубцях —

усе життя з камінням говорили.

Вже й небо є. А стелі все нема.

Пішли дощі. Хитались риштування.

Внизу ревла і тюкала юрма.

Вагою пензля металися вагання.

А він боявся впасти на юрму.

Сміялись в спину скіфи і етруски.

І він зірвавсь. Не боляче йому,

бо він розбився на камінні друзки.

І ось лежить. Нема кому стулить

його в одне на плитах базиліки…

Прокинувся. Нічого не болить.

Все віднялось. І це уже навіки,

Нажився він. І недругів нажив.

Було йому без року дев’яносто.

Життя стужив і друзів пережив,

і умирав зажурено і просто.

Важкі повіки… стежечка сльози…

і жаль безмірний однієї втрати:

“В мистецтві я пізнав лише ази.

Лише ази! Як шкода умирати…”

Земля пером. Чудний був чоловік.

Душа понад межею витривалості.

Щоб так шукати, і за цілий вік —

лише ази! — ні грана досконалості.

Ти, незглибима совісте майстрів,

тобі не страшно навігацій Лети!

Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, —

усі митці, художники й поети.

Всі генії.

На вічні терези

кладуть шедеври у своїй щедроті.

Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,

був Мікеланджело Буонарроті.