Ліна Костенко

Ідалія Полетика,

прославилася бабонька,

цькувала собі генія, знічев’я, просто так.

Тепер в музеях Пушкіна

зі стін очима кліпає,

за віяло ховається, коли екскурсовод

ні-ні та й скаже: — Ось вона,

та сама світська дамочка,

котра цькувала генія. Нікчемна, а й вона

отрути жменьку вкинула, де наклепи варилися,

і є в його загибелі також її вина.

Куди ж тепер їй дітися?

Безсмертя річ безвихідна.

Всі погляди спиняються на ній, на ній, на ній!

А що, мадам Полетико?

Позиція невигідна.

Тепер сиди у рамочці, прилюдно червоній.

Він щедрий, незлопам’ятний,

він виві тебе з ницості.

Без нього, без убитого, ну ким би ти була?

А так усі розплутують по вузлику, по ниточці,

вже років сто розплутують усе, що ти плела.

В Дантеса були крильця — сріблясті еполетики.

Він пурхав, ти звивалася — як жевжик і змія.

Воно, звичайно, бувши

дружиною Полетики,

годилось би залишити достойніше ім’я.

Ідалія, вродливиця, і очі з поволокою,

дитя розпусти графської, рождене без вінця.

Як ви цькували генія!

Безжалісно, толокою.

Чого ж тепер ти віялом прикрила півлиця?

Ідалія, сучасниця,

ну, як тобі сичалося?

Звідкіль взялося віяло, бо наче ж не було.

Чи ти ото прикрилася, щоб совість не пручалася,

щоб люди не побачили роздвоєне жало?

А треба ж було думати,

царі, Дантеси, Дубельти,

Ідалія Полетика, і всі на одну масть!

То небезпечно — генія цькувати.

Він у безсмерті страшно вам воздасть.

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

і не присни, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,

бо кості перевернуться в гробницях

гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,

і від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш,— тільки до воріт.

А там, а там… Жорстокий клекіт бою

і дзвін мечів до третьої весни…

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Старенька жінко, Магдо чи Луїзо!

Великий світ, холодні в нім вітри.

У нас ще й досі круппівське залізо

виорюють у полі трактори.

Ну, як там вальси — чи гримлять у Відні?

Як доктор Фауст — бореться зі злом?

У нас навіки хлопці наші рідні

живуть собі у рамочці за склом.

Я не скажу ні слова тобі злого.

Твій, може, теж загинув на війні.

За що він бився, Магдо, проти кого?!

Він не кричить “Хайль Гітлер!” на стіні?

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія – це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

вірші Ліни Костенко

Вже почалось, мабуть, майбутнє.

Оце, либонь, вже почалось…

Не забувайте незабутнє,

воно вже інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне,

не загубіться у юрбі.

Не проміняйте неповторне

на сто ерзаців у собі!

Минають фронди і жіронди,

минає славне і гучне.

Шукайте посмішку Джоконди,

вона ніколи не мине.

Любіть травинку, і тваринку,

і сонце завтрашнього дня,

вечірню в попелі жаринку,

шляхетну інохідь коня.

Згадайте в поспіху вагона,

в невідворотності зникань,

як рафаелівська Мадонна

у вічі дивиться вікам!

В епоху спорту і синтетики

людей велика ряснота.

Нехай тендітні пальці етики

торкнуть вам серце і вуста.

Як їх зносили з поля!

Набрякли від крові рядна.

Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан.

Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна

вже не виведе з горя отих матерів.

А степам

будуть груди пекти ті залишені в полі гранати,

те покиддя війни на грузьких слідах череди.

Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти,

голуб’ята, анциболи, хоч не роди!

Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров’ю в багаття.

І несли їх діди, яким не хотілося жить.

Під горю стояла вагітна, як поле, мати.

І кричала та мати:

— Хоч личко його покажіть!

Личка вже не було. Кісточками, омитими кров’ю,

осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць.

Гарні діти були. Козацького доброго крою.

Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.

Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.

Попід руки держала отих матерів рідня.

А одна розродилась, і стала ушосте — мати.

А один був живий. Він умер наступного дня.

Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.

В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.

А підмайстри іще не зробились майстрами.

А робота не жде. Її треба робить.

І приходять якісь безпардонні пронози.

Потираючи руки, беруться за все.

Поки геній стоїть, витираючи сльози,

метушлива бездарність отари свої пасе.

Дуже дививй пейзаж: косяками ідуть таланти.

Сьоме небо своє пригинає собі суєта.

При майстрах якось легше. Вони — як Атланти.

Держать небо на плечах. Тому і е висота.

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, — час.

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, — пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш — то уже навіки.

Розкажу тобі думку таємну,

дивний здогад мене обпік:

я залишуся в серці твоєму

на сьогодні, на завтра, навік.

І минатиме час, нанизавши

сотні вражень, імен і країн, —

на сьогодні, на завтра, назавжди! —

ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема,

на яку ти мене прирік.

То все разом, а ти — окремо.

І сьогодні, і завтра, й навік.

Чекаю дня, коли собі скажу:

оця строфа, нарешті, досконала.

О, як тоді, мабуть, я затужу!

І як захочу, щоб вона сконала.

І як злякаюсь: а куди ж тепер?!

Уже вершина, де ж мої дороги?

…Він був старий. Старий він був. Помер.

Йому лизали руки епілоги.

Йому приснився жилавий граніт.

Смертельна туга плакала органно,

Він Богом був. І він створив свій світ.

І одвернувся: все було погано.

Блукали руки десь на манівцях,

тьмяніли фрески і пручались брили.

Були ті руки в саднах і в рубцях —

усе життя з камінням говорили.

Вже й небо є. А стелі все нема.

Пішли дощі. Хитались риштування.

Внизу ревла і тюкала юрма.

Вагою пензля металися вагання.

А він боявся впасти на юрму.

Сміялись в спину скіфи і етруски.

І він зірвавсь. Не боляче йому,

бо він розбився на камінні друзки.

І ось лежить. Нема кому стулить

його в одне на плитах базиліки…

Прокинувся. Нічого не болить.

Все віднялось. І це уже навіки,

Нажився він. І недругів нажив.

Було йому без року дев’яносто.

Життя стужив і друзів пережив,

і умирав зажурено і просто.

Важкі повіки… стежечка сльози…

і жаль безмірний однієї втрати:

“В мистецтві я пізнав лише ази.

Лише ази! Як шкода умирати…”

Земля пером. Чудний був чоловік.

Душа понад межею витривалості.

Щоб так шукати, і за цілий вік —

лише ази! — ні грана досконалості.

Ти, незглибима совісте майстрів,

тобі не страшно навігацій Лети!

Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, —

усі митці, художники й поети.

Всі генії.

На вічні терези

кладуть шедеври у своїй щедроті.

Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,

був Мікеланджело Буонарроті.