Сергій Козлов

— Мені б знаєш, чого найбільше хотілося? — подумавши, сказав Ведмедик, Їжачку. — Мені найбільше хотілося б, щоб на кожній твоїй голці виросло по шишці. — А що б потім виросло? — А потім ти став би справжньою ялинкою і жив цілих сто років. - Це добре... А як би ти зі мною розмовляв? — Я забирався б на саму маківку і шепотів у тім'ячко.

- А ось і ти! — сказав Ведмедик, якось прокинувшись і побачивши на своєму ганку Їжачка. - Я. - Де ж ти був? — Мене дуже довго не було, — сказав Їжачок. — Коли пропадаєш, треба заздалегідь попереджати своїх друзів.

— Я дуже люблю осінні похмурі дні, — сказав Їжачок. — Сонечко тьмяно світить, і так туманно — туманно... — Спокійно, — сказав Ведмедик. - Ага. Наче все зупинилося і стоїть. - Де? — запитав Ведмедик. - Ні, взагалі. Стоїть і не рухається. - Хто? — Ну, як ти не розумієш? Ніхто. — Ніхто вартий і не рухається? - Ага. Ніхто не рухається.

У напівдрімо, Ведмежа, можна уявити все, що хочеш, і все, що уявиш, буде як живе.

Після довгої розлуки вони сіли на ганку і, як завжди, заговорили. — Як добре, що ти знайшовся, — сказав Ведмедик. - Я прийшов. — Ти уявляєш, якби тебе зовсім не було? — Ось і прийшов. — А де ж ти був? — А мене не було, — сказав Їжачок.

— А взимку, коли ти прийдеш до мене в гості, я тобі скажу:«А пам'ятаєш, Їжачку, ми з тобою влітку бігали галявиною, пам'ятаєш, зустріли Звіробоя, а він — ось він, на грубці!» — І нам одразу стане тепло і весело, ніби повернулося літо.

Їжачок дивився на самотню зірку за вікном, слухав, як шарудить у вухаті прибій, і думав, що він уже не один, що тепер, цієї холодної завірюшної зими, з ним завжди буде тепле море.

— Я неодмінно, ти чуєш? Я обов'язково, — сказав Ведмедик. Їжачок кивнув. — Я обов'язково прийду до тебе, хоч би що трапилося. Я буду біля тебе завжди. Їжачок дивився на Ведмедика тихими очима і мовчав. - Ну чому ти мовчиш? — Я вірю, — сказав Їжачок.

— Давай нікуди не відлітати, Їжачку. Давай назавжди сидіти на нашому ґанку, а взимку — в хаті, а навесні — знову на ґанку, і влітку — також. — А у нашого ґанку потихеньку відростатимуть крила. І одного разу ми з тобою разом прокинемося високо над землею. «Це хто там біжить унизу такий темненький?» — Запитаєш ти. — А поряд ще один? — Це ми з тобою, — скажу я. "Це наші тіні", — додаси ти.