Стефані Майер

Еммет з цікавістю спостерігав, як Едвард допомагає мені вилізти з машини. Його очі зупинилися на моїй руці, яку я наганяла біля грудей. Еммет посміхнувся. - Белла, ти знову впала? Кинувши на нього лютий погляд, я відповіла: - Ні, Еммет. Я просто рушила по морді вервольфу. Еммет моргнув, і потім вибухнув гучним реготом.

— Ти знаєш, чому мені довелося сказати ні, — прошепотів він. - Ти знаєш, що я теж хочу тебе. - Хочеш? - З сумнівом прошепотіла я. - Звісно хочу! Ти дурне, гарне, гіперчутливе дівчисько. - Він засміявся, і потім тихо додав: - Хто ж тебе не хоче? - Начебто позаду мене вишикувалася черга з суперників, що б'ються за місце, тільки й чекають, коли я зроблю помилку і надам їм шанс... - Ти надто бажана.

— Мама часто кидала його в дитинстві, — подумала Лі. - Мабуть, на голову. — А ще він гриз ґрати від ліжечка. — Наївся свинцевих білил? - Схоже.

Ти тепер сильна, непереможна і так далі, але зрозумій, з кожною секундою поряд з тобою, з кожною годиною, з кожним роком, сторіччям — я дорожу тобою ще більше. Страх втратити тебе... Я... Я... просто не можу його контролювати.

Це буде так, ніби мене ніколи не було.

- Я тебе кохаю, - прошепотіла я. — Ти так це кажеш, наче прощаєшся. Я справді прощалася...

Якщо ти не бачив пекла, це ще не означає, що його немає.

Але якщо коли-небудь ти знову повернеш її з каліцтвами – мені не важливо, чия це буде вина. Не важливо, навіть якщо вона просто спіткнеться, або з неба впаде метеорит і стукне її по голові - загалом, якщо ти повернеш її мені не в тому стані, в якому я її відпустив до тебе, ти бігатимеш на трьох лапах. Ти засвоїв, дворняжку?

Ти не розумієш. Ти можеш набратися сміливості чи сили і жити без мене, якщо так буде потрібно. Але ніколи не зможу піти на таку жертву. Я маю бути з тобою. Тільки так я зможу жити.

Якби наші історії закінчувалися добре, ми всі лежали б зараз під могильними плитами.