Симона де Бовуар

Будь-яка закохана впізнає себе в Русалочці Андерсена, яка через кохання змінила свій риб'ячий хвіст на жіночі ніжки, хоча ступала при цьому немов по ножах та голках.

Жінка прощає все, натомість часто нагадує про те, що вибачила.

— Мигдаль буде в кольорі... — казав він собі, заплющуючи очі. — А на апельсинових деревах — апельсини.

Ні, не сьогодні дано мені дізнатися про свою смерть ; не сьогодні і ні в який інший день. Я помру для інших, але сама не побачу, як умираю.

У політиці піклуються лише про неіснуючі речі: про майбутнє, про колективи, а насправді конкретний лише теперішній момент та особистість кожного поодинці.

— Писати, коли нема кому вас читати, що за ідіотська гра! — Коли все летить у тартарари, не залишається нічого іншого, як грати в ідіотські ігри.

Важко сперечатися зі співрозмовником, який, ведучи розмову про мир та інших людей, невпинно говорить про себе.

Краще смертельно страждати, — казала я собі, — ніж колись зі сміхом розвіяти за вітром попіл мого минулого.

Чому жінка, позбавлена ​​забобонів, має спати з усіма поспіль?

У викривленому просторі не можна провести пряму лінію. Неможливо гідно жити в суспільстві, позбавленому гідності.