Владислав Шпільман

На цей раз мені для різноманітності доведеться викуповувати своє життя грою на роялі.

Спочатку загальне обурення з приводу членів польського уряду та армійського командування, що втекли за кордон і кинули країну напризволяще, було сильніше, ніж ненависть до німців. З гіркотою згадували слова маршала (Мається на увазі Ю. Пілсудський. Ред.), Який обіцяв не віддати ворогові навіть гудзики від мундира. І справді — не віддав, бо забрав мундир із собою, коли втік із Польщі.

Але ніщо не могло зробити нашою сором'язливою та підсвідомою, майже тваринною радістю, що ми самі живі і вже поза небезпекою. У цій новій реальності все, що ще місяць тому було стійкою цінністю, втратило значення. А те, що до цього не заслуговувало на жодну увагу, зайняло нове, невластиве йому важливе місце: гарне і зручне крісло, затишна, облицьована білим кахлем піч, на якій приємно зупинити свій погляд, скрип підлоги, що долинає з квартири над нами, — ознаки нормального життя, домашнього затишку.

«Ви заявляли, що ви — цивілізований народ, а в мене, артиста, відібрали все, що я мав, — мою скрипку».

Якби німці вирушали на той світ так швидко, як їм вдавалося багатіти! Банди німців все частіше вривалися в квартири, де жили євреї, забираючи всі цінні речі та меблі та вивозячи їх вантажівками. Охоплені страхом люди намагалися позбавлятися всього, що залишилося, залишаючи лише те, що не могло б нікого спокусити.

У Варшаві розпочалися перші облави. Спочатку їх проводили невміло, ніби соромлячись цього поки що незвичного способу мучити людей. Та ще тим, хто це робив, бракувало досвіду.

У мене був інший, досить специфічний привід для засмучення: я залишив у кімнаті на столі авторучку і годинник — усе своє багатство. Я розраховував продати ці предмети, і якби мені вдалося втекти, то на виручені гроші я зумів би протягнути кілька днів, доки друзі допоможуть якось влаштуватися.

І в далекому минулому, коли народи були вже пов'язані з християнством, а своїх владик називали помазанцями Божими, все було так само, як сьогодні, коли очевидний відхід від християнства. Мені здається, людина приречена робити більше зла, ніж добра. Любов до ближнього – це найвищий ідеал на землі.

Він годинами грав на скрипці, знайшовши у ній собі притулок реальності. (…) «Це нічого не означає! Все одно найпізніше через місяць тут уже будуть союзники!» Ця незмінна відповідь на всі питання допомагала тоді батькові уникнути навколишньої дійсності в неземному світі музики, де йому було найкраще.

Утиски німців не варто недооцінювати. Вони були частиною програми, спрямованої на те, щоб тримати нас у постійній нервовій напрузі та невпевненості у завтрашньому дні. Не минало тижня, щоб не з'являлося нових розпоряджень, на перший погляд несуттєвих, але постійно дають нам зрозуміти, що німці про нас пам'ятають і забувати не збираються. Євреям заборонили користуватися залізницею. Нам доводилося платити у трамваї вчетверо більше, ніж арійцям. З'явилися перші чутки про створення гетто.