Володимир Набоков

Мені хотілося вити від ніжності, від ніжності, яка ніяк не могла просто і зручно в мені вміститися, а застрягла у дверях, громіздка, з крихкими кутами, непотрібна нікому.

... між його рухом і рухом тіні, що відстала, — ця секунда, ця синкопа, — ось рідкісний сорт часу, в якому живу, — пауза, перебій, — коли серце як пух...

Я знімаю з себе оболонку за оболонкою, і нарешті... не знаю, як описати, — але ось що знаю: я доходжу шляхом поступового викриття до останньої, неподільної, твердої, сяючої точки, і ця точка каже: я єсмь! — як перстень із перлом у кривавому жирі акули, — про моє вірне, моє вічне... і мені досить цієї точки, — власне, більше нічого не треба.

Вона була Ло, просто Ло, вранці, на зріст п'ять футів (без двох вершків і в одному носку). Вона була Лола у довгих штанях. Вона була Доллі у школі. Вона була Долорес на пунктирі бланків. Але в моїх обіймах вона завжди була: Лоліта.

У третє своє відвідування він твердо вирішив усміхнутися їй, проте так забилося серце, що він не потрапив у такт, промахнувся.

Те, що не названо, не існує. На жаль, все було названо.

Боже мій, як я ненавиджу все це, лавки, речі за склом, тупе обличчя товару і особливо церемоніал угоди, обмін нудотними люб'язностями, до і після! А ці опущені вії скромної ціни... благородство поступки... людинолюбство торгової реклами... все це погане наслідування добра...

Звичайно, з обивательської точки зору, може здатися, що світ стає все гіршим і гіршим: це і набридливий шум автомобілів, що заполонили нас, і страх перед катастрофою, якою нас лякають газети. Але погляд філософа, що споглядає життя, іскриться доброзичливістю, помічаючи, що по суті нічого не змінилося, і, як і раніше, залишаються в пошані добро і краса.

Чи не слід раз назавжди відмовитися від усякої туги по батьківщині, від усякої батьківщини, крім тієї, яка зі мною, пристала як срібло морського піску до шкіри підошв, живе в очах, у крові, надає глибини і далечі задньому плану кожної життєвої надії?

Але я все вибачу, якщо це ти.