Володимир Набоков

Знаєте, я, насправді, не сильно її розглядав, адже, зрештою, всі панночки мітять в красуні. Не будемо злими.

Що є спогад, як не душа враження?

... як відомо, пам'ять воскресає все, крім запахів, і зате ніщо так повно не воскрешає минулого, як запах, що колись пов'язаний з ним.

Що ж, пий цю бурду надії, каламутну, солодку жижу, надії мої не справдилися, адже я думав, що хоч тепер, хоч тут, де самота в такій пошані, вона розпадеться лише надвоє, на тебе і на мене, а не розмножиться, як воно розмножилося - галасливо, дрібно, безглуздо.

Я не простий... я той, що живе серед вас...

Жодних, жодних бажань, окрім бажання висловитися — всій світовій немоті на зло.

Я знаю, що смерть сама по собі ніяк не пов'язана із позажиттєвою областю, бо двері є лише вихід з дому, а не частина його околиці, якою є дерево чи пагорб. Вийти якось треба, але я відмовляюся бачити в дверях більше, ніж дірку.

Любив я тебе давно, а чому любив – не знаю.

Життя іноді обіцяє нам свята, які ніколи не відбудуться, або дарує нам готових персонажів для книг, яких ми ніколи не напишемо. А буває, що вона нам подарує, а його несподівану корисність ми оцінюємо набагато пізніше.

Я сам так виразно уявляю все це, але ви — не я, ось у чому непоправне нещастя.