Мій особистий ворог

Це з тієї серії, коли горобець на запитання "ти хто?" відповідає:«Я орел. Просто в дитинстві вболівай!» Ось і я також!

Тому що сам процес без любові, ніжності та довіри – це приблизно як торт без цукру, крему та прикраси – один голий корж. І начебто ситно, але ні задоволення, ні радості.

— Поганка ти наша бліда, — іноді казали наставниці. - Вся у вас, - парирувала Белінда.

Тут головне – переконаність у голосі та поведінці, інакше не повірять. – А все, у що ми повіримо, – реально...

— Вони не можуть мовчки здохнути? — Любава у нас така добра вранці буває.

- Мені погано без тебе... - Мені без себе теж погано.

Чому тут цих магів вчать? - Магії вчать. — Воно й видно, що, крім магії, тут навчитися й нема чому.

— Хлопчики, запрошую на чай із плюшками о восьмій вечора. Правда, плюшки черстві. — Пожвавлювати померлих – наша спеціалізація. Будуть твої плюшки, як новенькі. — Навіть уявити страшно! - Чому? — Живі плюшки, що звиваються в руках і впираються, просять їх не їсти і кричать не своїм голосом:«Ми всі помремо!» Брр…

— Тут ось у чому справа, дівчатка, — вела далі Верховна, — подейкують, війна не за горами. У зв'язку з чим вирішено використати відьом-провісниць. — То віщуни ж є! - Простогнала Варвара. — І їх теж, — Василена Володимирівна важко зітхнула, — усіх, кого можна залучити, використовують усіх. А у вас, дівчатка, найкращі оцінки за прогнозами. Ми разом почали колупати шкарпетками підлогу, зображати невинність і вдавати, що нас тут немає. За пророцтвами у нас відьмак Федір Феоктистович, а він пити дозволить. Ось і дає екзаменаційне завдання — сказати, де в нього бутель захована. Ну ми, не довго думаючи, купили кожна по пляшці та й заховали в різних місцях. Потім, отримавши найвищий бал, чи не шабаш від радості влаштували... Допередбачалися! А тепер і зізнатися страшно, та й не повірять, мабуть.

— Ми тут помремо, — видала Любава. — Почекаємо до вечора. Вони заснуть чи помруть, і пройдемо.