Мій особистий ворог

Чому тут цих магів вчать? - Магії вчать. — Воно й видно, що, крім магії, тут навчитися й нема чому.

— Хлопчики, запрошую на чай із плюшками о восьмій вечора. Правда, плюшки черстві. — Пожвавлювати померлих – наша спеціалізація. Будуть твої плюшки, як новенькі. — Навіть уявити страшно! - Чому? — Живі плюшки, що звиваються в руках і впираються, просять їх не їсти і кричать не своїм голосом:«Ми всі помремо!» Брр…

— Тут ось у чому справа, дівчатка, — вела далі Верховна, — подейкують, війна не за горами. У зв'язку з чим вирішено використати відьом-провісниць. — То віщуни ж є! - Простогнала Варвара. — І їх теж, — Василена Володимирівна важко зітхнула, — усіх, кого можна залучити, використовують усіх. А у вас, дівчатка, найкращі оцінки за прогнозами. Ми разом почали колупати шкарпетками підлогу, зображати невинність і вдавати, що нас тут немає. За пророцтвами у нас відьмак Федір Феоктистович, а він пити дозволить. Ось і дає екзаменаційне завдання — сказати, де в нього бутель захована. Ну ми, не довго думаючи, купили кожна по пляшці та й заховали в різних місцях. Потім, отримавши найвищий бал, чи не шабаш від радості влаштували... Допередбачалися! А тепер і зізнатися страшно, та й не повірять, мабуть.

— Ми тут помремо, — видала Любава. — Почекаємо до вечора. Вони заснуть чи помруть, і пройдемо.

— Тато демон, мама демон, а вона тут розвела істерику. Ану вставай, кому говорю! — Зажадав... демон. — Мама — дріада! — гордо видала я. — Ну так, коли в неї настрій гарний, — демон пирхнув, — а як що не за нею, то там така дріада, що гаю з коренем вивертає.