Ми

Я замкнувся в собі, як у старому непрозорому будинку — я закинув двері камінням, я завісив вікна.

В мені тепер дуже тихо і порожньо — як у хаті, коли всі пішли і лежиш один, хворий, і так ясно чуєш виразне металеве стукотіння думок.

Я один. Вечір. Легкий туман. Небо задернуте молочно—золотистою тканиною, якби знати: що там вище? І якби знати: хто я, який я?

— Я ненавиджу туман. Я боюся туману. — Значить, любиш. Боїшся, бо це сильніше за тебе, ненавидиш — бо боїшся, любиш, бо не можеш підкорити це собі. Адже тільки можна любити непокірне.