Ми

А що, якщо не чекаючи – самому вниз головою? Чи не буде це єдиним і правильним, що відразу розплутує все?

Ніж – найміцніше, найбезсмертніше, найгеніальніше з усього, створеного людиною. Ніж був гільйотиною, ніж - універсальний спосіб дозволити всі вузли, і по вістря ножа йде шлях парадоксів - єдино гідний безстрашного розуму шлях.

Раптом – рука навколо моєї шиї – губами в губи… ні, кудись ще глибше, ще страшніше… Клянусь, це було зовсім несподівано для мене, і, можливо, тільки тому… Адже не міг же я – зараз я це розумію зовсім виразно — не міг я сам хотіти того, що потім сталося. Нестерпимо-солодкі губи (я вважаю - це був смак«лікера») - і в мене влити ковток пекучої отрути - і ще - і ще... Я відстебнувся від землі і самостійною планетою, шалено обертаючись, помчав вниз, вниз - по якійсь не обчисленої орбіті…

Раптом телефонний дзвінок, голос – довга, повільна голка в серці.

Тихенько, чітко-металічно постукували думки.

Тільки вбите і може воскреснути.

Ножиці-губи виблискували, посміхаючись. - Погано ваша справа! Очевидно, у вас утворилася душа. Душа? Це дивне, давнє, давно забуте слово. Ми говорили іноді«душа в душу»,«байдужий»,«душогуб», але душа … — Це… дуже небезпечно, — пробелькотів я. — Невиліковно, — відрізали ножиці.

А чому у нас немає пір'я, немає крил — лише лопаткові кістки — фундамент для крил? Та тому що крила більше не потрібні... крила б тільки заважали. Крила — щоб літати, а нам уже нема куди... Чи не так?

Знання, абсолютно впевнене в тому, що воно безпомилкове, - це віра.

Чи вірите ви в те, що ви помрете? Так, людина смертна, я - людина: отже... Ні, не те: я знаю, що ви це знаєте. А я питаю: чи траплялося вам повірити в це, повірити остаточно, повірити не розумом, а тілом, відчути, що одного разу пальці, які тримають цю саму сторінку, будуть жовті, крижані... Ні: звичайно, не вірите - і від того досі досі не стрибнули з десятого поверху на бруківку, тому й досі їсте, перевертаєте сторінку, голитеся, посміхаєтеся, пишете…