Нестерпна легкість буття

Вона ніколи не задавалася питаннями, які мучать людські пари: він любить мене? Чи любив він когось більше за мене? Він любить мене більше, ніж я його? Можливо, всі ці питання, які звертають до кохання, вимірюють його, вивчають, перевіряють, допитують, мало не в зачатку і вбивають його. Можливо, ми не здатні любити саме тому, що прагнемо бути коханими, тобто хочемо чогось (кохання) від іншого, замість того, щоб віддавати йому себе без жодної користі, задовольняючись лише його присутністю.

Бути жінкою для Сабіни – доля, яку вона не обирала. А те, чого ми не обираємо, не можна вважати ні нашою заслугою, ні нашим невезінням.

Немає нічого тяжчого, ніж співчуття. Навіть власний біль не такий тяжкий. Як біль співчуття до когось, біль за когось, біль, багато разів помножений фантазією, продовжений сотнею відлуння.

Вона відчувала непереборне бажання сказати йому, наче найбанальніша з усіх жінок: Не відпускай мене, тримай мене біля себе, укрий мене, зроби мене своєю рабинею, будь сильним! Але це були слова, які вона не могла і не вміла вимовити. Випустивши його з обіймів, вона тільки й сказала: — Я дуже рада, що я з тобою. — Це було найбільше, що вона вміла сказати за її стриманої вдачі.

Людина, яка мріє залишити місце, де вона живе, явно нещаслива.

Він мріяв вийти геть зі свого життя, як виходять із квартири на вулицю.

Люди здебільшого тікають від своїх страждань у майбутнє. На дорозі часу вони проводять уявну межу, за якою їхнє нинішнє страждання перестає існувати.

Той, хто здається на милість іншого, як солдат у полон, повинен наперед відкинути будь—яку зброю. А якщо у нього немає жодного захисту проти удару, йому важко втриматися хоча б від того, щоб не питати, коли цей удар обрушиться.