Повісті покійного Івана Петровича Бєлкіна

Будучи молодим і запальним, я обурювався на ницість і малодушність наглядача, коли цей останній віддавав приготовлену мені трійку під коляску чиновного пана. Так довго не міг я звикнути і до того, щоб розбірливий холоп обносив мене стравою на губернаторському обіді. Нині те й інше здається мені гаразд. Справді, що було б з нами, якби замість загальнозручного правила: чин чину шануй, увелося у вжиток інше, наприклад: розум розуму шануй? Які б виникли суперечки! І слуги з кого починали б страву подавати?

Обидва вони були щасливі теперішнім і мало думали про майбутнє.

Нестача сміливості найменше вибачається молодими людьми, які в хоробрості зазвичай бачать гору людських достоїнств та вибачення усіляких вад.

Багато можу я нарахувати поцілунків, відколи цим займаюся, але жоден не залишив у мені настільки довгого, такого приємного спогаду.

Хоча серце його, як нам відомо, було вже зайняте, але молода красуня завжди мала право на його уяву.

Багато їх у Петербурзі, молоденьких дурниць, сьогодні в атласі та оксамиті, а завтра, подивишся, метуть вулицю разом із голою кабацькою.

Совість її ремствувала голосніше її розуму.

Таємниця, якого б роду не була, завжди обтяжлива жіночому серцю.

Серце її сильно билося, не знаючи, чому; але страх, що супроводжує молоді наші прокази, становить і головну їхню красу.

Марія Гаврилівна була вихована на французьких романах і, отже, була закохана.