Театральний роман

Дивовижно влаштована людська пам'ять. Адже ось, здається, і недавно все це було, а тим часом відновити події струнко і послідовно немає жодної можливості. Випали ланки із ланцюга! Дещо згадуєш, прямо так і загориться перед очима, а інше розкришилося, розсипалося, і тільки одна потерть і якийсь дощ у пам'яті.

Що стосується зовнішнього світу, то все ж таки зовсім відрізатися від нього неможливо.

Вкрасти не важко. На місце покласти – ось у чому штука.

Якщо шляхом вправ актор міг отримати дар перетворення, то природно, що у кожному спектаклі кожен із акторів має викликати в глядача повну ілюзію. Грати усі мають так, щоб глядач забув, що перед ним сцена...

У нас у театрі такі персонажі, що тільки милуйтеся на них... Такі ходять, що так і чекаєш, що він або чоботи з вбиральні стягне, або фінський ніж вам у спину всадить.

Але раптом... О, це прокляте слово! Ідучи назавжди, я несу в собі непереборний, малодушний страх перед цим словом. Я боюся його так само як слова "сюрприз", як слів "вас до телефону", "вам телеграма" або "вас просять до кабінету". Я дуже добре знаю, що слідує за цими словами.

— Це напад неврастенії, — пояснив я кішці. — Вона вже завелася в мені, розвиватиметься і зглине мене. Але поки що можна жити.

— Я новий, я новий! Я неминучий, я прийшов! ... мій погляд гострий і свіжий.