Текст

Йому Москва, їй туга.

За богом грішники женуть, мусолять його, з рамсами пристають. Праведній людині з богом, як із водієм автобуса — нема про що розмовляти. Маршрут зрозумілий: довіз - вийшов.

Ні від чого не легшало. Ні з ким не складалася розмова. Ніхто на жодне запитання Іллі не міг відповісти. Жаль не було. Страху не було. Задоволення не було. Зовні був вакуум, і всередині був вакуум. Безповітряне бездушне. Додому їхав тільки тому, що треба було їхати кудись. Приїхати та лягти спати. Проспатися і розкрити собі вени. Нічого в цьому не було складного, на зоні навчили. Нічого в житті не було складного: і вмирати легко, і вбивати — запросто. Але від жодного легше не стане, ні від іншого.

Начебто все і правильно зробив, а все одно - в пекло. На землі життя так організоване, щоб усі люди неодмінно до пекла потрапляли. Особливо у Росії.

Пам'ятаю, ти сказав, що святий далі за лейтенанта в міліції не підніметься.

Я живий, живі весь час спізнюються, мати, а от мертві якраз нікуди не поспішають.

А шкільне кохання — кімнатне, станеш його пересаджувати з горщика у доросле життя — бур'яни заб'ють.

Москва і сама була п'яна, і всіх своїм хмелем пригощала.

У телевізора два призначення: глушити і заповнювати порожнечу.

Усі магазини продавали різне, але все одно: сюди люди приходили, щоб собі купити нових себе. Купували сукні, думаючи, що разом із ним нове струнке тіло отримають. Купували туфлі, бо кожна пара була попелюшкіна. Усередині години за сто доларів була пружинка, яка самоповагу підводила. І всі усмішні магазини продавали щастя. Люди на щастя були готові спускати всю зарплату і ще в кредит його набирати.