Великий віз

Мені раптом стало так добре, що я вирішив нікуди поки не йти, щоб не розхлюпати це дивовижне відчуття спокою та волі.

Стулки важких металевих воріт були закриті і для більшої надійності перев'язані шнурком від черевика. Бантиком. Щоб, отже, ворог не проник.

Все буває. Абсолютно все. Просто дещо рідко й не зовсім. Але це не означає – ні з ким і ніколи.

І мені стає добре, солодко і повно десь у таємній глибині, ніби душа прокинулася після довгої сплячки, тут же стирила банку полуничного варення з бабкиного буфету і слопала за один присід, запиваючи гарячим чаєм. Якось так.

Є люди, яких торкнулася війна, і є люди, які знають про війну лише з чуток. І другим не слід лізти до перших із розмовами на цю тему, особливо до малознайомих, особливо з ввічливості.

Холод — найнабридливіший компаньйон з усіх, кого я знаю.

Достатньо приїхати о п'ятій ранку до незнайомого міста. Це все.

Скептичний розум — страшна зброя у боротьбі зі своїм щастям, не дивно, що я в цій битві завжди виходжу переможцем.

…зателефонував хтось, як йому тоді здавалося, надзвичайно важливий; тепер-то він згадати не може, що це був за дзвінок, ось що творить з нами час.

Ти врахуй, я цілком можу повірити. Я, знаєш, вірю майже у все, що мені кажуть. Так простіше.