Золотих слів майстер

Помилка думати, що вирішальні моменти життя, що назавжди змінюють її звичну течію, повинні бути виконані ефектного, кричущого драматизму, такий собі виплеск душевних поривів. Насправді драматизм життєво важливих поворотів неймовірно тихий. Він має так мало спільного з гуркотом вибуху, стовпом полум'я або виверженням лави, що поворот - у той момент, коли він відбувається - залишається часом навіть непоміченим. Якщо він починає свою революційну дію і піклується про те, щоб життя зодягнулося в нове світло або отримало зовсім нове звучання, то робить це безмовно. І в цьому дивовижному безмовності його особливеблагородство.

Пам'ятаючи про смерть, ми прокладаємо дорогу до інших. Припиняємо ворожнечу, просимо вибачення за нанесену образу, висловлюємо симпатію до тих, до яких малодушно не могли прийти раніше. Речі, що здавались нам важливими, втрачають свою значущість: шпильки, фанаберії, взагалі всі неприємності, що інші обрушують на нас під впливом настрою. "Memento"* - це запрошення відчути себе інакше.

В інтимності ми обмежені один одним, і невидимі кайдани стають нашими визвольними узами. Обмеження це імперативно: воно передбачає винятковість. Ділити означає зраджувати.

В юності ми живемо так, начебто безсмертні. Знання про те, що помремо, в'ється над нами, як стрічка серпантину, не зачіпаючи.

Розуміння себе – це відкриття чи створення?

Я живу в собі, як у поїзді, що рухається. Я сів у нього не з власної волі, у мене не було вибору, і я не знаю кінцевої станції. Одного разу, в давнину, я прокинувся у своєму купе і відчув, що перебуваю в русі. Це збуджувало, я прислухався до стукоту коліс, підставляв обличчя зустрічному вітру і насолоджувався швидкістю, з якою повз мене проносилися предмети. Мені не хотілося, щоб поїзд зупинявся. І вже в жодному разі не хотів, щоб він десь зупинився назавжди.