Вірджинія Льюїс

- У тебе велике серце. - Яке щойно розбили! Чи трапляється таке з кимось у вашій країні? — Звичайно, ні. Ми або живемо довго та щасливо, або вмираємо від страшних чарів.

— Де ви були так довго? І де ж дрова? - Ми не знайшли. — Ви не знайшли дров у лісі?

Мені здається, що у певному віці ти починаєш розуміти, що нічого незвичайного з тобою не станеться. Можливо, це і на краще. Напевно, деяким людям судилося тихе та непримітне життя.

— Уся справа в цьому місті, га? — Ми у чарівному місті. Але квіти виростають там, де кинуте насіння, феєрверк вистрілює із зарядженої гармати. — Мабуть, то це доля.

- Як ти вважаєш, я приваблива? Таких чоловіків, як ти, мені треба остерігатися... — О, Вірджиніє! Як би хотів я повірити в твої слова, якби не туфлі! Ти скажеш усе, що завгодно, аби їх знову вдягнути!

— Вірджинія, тобі не здається, що ти зголодніла з любові і ласки, але налаштувала себе на відмову? — Я цілком задоволена собою...

— Ми довго катуватимемо тебе. — Я скажу вам усе, що захочете. — Спочатку тортури, а потім уже розмови.

— О, це моя обручка! Кільце, що співає, яке не знає невдач! Це доля! Одягни його на палець, одягни! — Ну добре, я його приміряю... Адже я незаміжня? — Це можна виправити — нашій дитині потрібен батько. - Я не збираюся заводити дітей! - Занадто пізно...