Вірджинія Льюїс

Коли кожен твій прожитий день наповнений любов'ю – життя стає щасливим, хоч і на короткий час.

- Я дуже довго звикаю до людей. Я ніколи не зважусь стрибнути, якщо не буду впевнена в тому, що хтось упіймає мене. — Я тебе зловлю. А якщо не втримаю, то сидітиму біля твого ліжка і доглядатиму тебе.

— Ти маєш хвіст? - Ну і що? У тебе апетитні груди, я ж не дивуюсь.

- У тебе велике серце. - Яке щойно розбили! Чи трапляється таке з кимось у вашій країні? — Звичайно, ні. Ми або живемо довго та щасливо, або вмираємо від страшних чарів.

— Де ви були так довго? І де ж дрова? - Ми не знайшли. — Ви не знайшли дров у лісі?

Мені здається, що у певному віці ти починаєш розуміти, що нічого незвичайного з тобою не станеться. Можливо, це і на краще. Напевно, деяким людям судилося тихе та непримітне життя.

— Уся справа в цьому місті, га? — Ми у чарівному місті. Але квіти виростають там, де кинуте насіння, феєрверк вистрілює із зарядженої гармати. — Мабуть, то це доля.

- Як ти вважаєш, я приваблива? Таких чоловіків, як ти, мені треба остерігатися... — О, Вірджиніє! Як би хотів я повірити в твої слова, якби не туфлі! Ти скажеш усе, що завгодно, аби їх знову вдягнути!

— Вірджинія, тобі не здається, що ти зголодніла з любові і ласки, але налаштувала себе на відмову? — Я цілком задоволена собою...

— Ми довго катуватимемо тебе. — Я скажу вам усе, що захочете. — Спочатку тортури, а потім уже розмови.