Чорний обеліск (Der schwarze Obelisk)

Людина, власне, не тільки вічно бреше, а й вічно вірить; вона вірить у добро, красу й довершеність, навіть якщо їх зовсім немає, або є лише натяк на них — і це ще одна причина того, що читання оголошень втішає мене і робить оптимістом.

Наша хиба в тому, що ми ні по-справжньому дурні, ні по-справжньому розумні. Десь посередині, як мавпи між гілками. Це нас стомлює і часом засмучує. Кожен повинен знати, до якої категорії він належить.

Кохання — справа почуття, а не моралі. А почуття не знає зради. Воно росте, зникає або міняється — де ж тут зрада? Почуття — не угода.

Кожна жінка бреше. А коли не бреше, то чого вона варта?

Це була смерть. І ця сама смерть дивилась інколи на мене із згаслих очей божевільних, жива смерть, ще незбагненніша й загадковіша, як та — тиха.

Дивно, однак якби родичі багатьох покійників піклувалися про них за життя хоч на половину так, як піклуються тоді, коли це вже ні до чого, ті радо відмовилися б від найдорожчого склепу — але така вже людська вдача: ми цінуємо по-справжньому тільки те, чого не маємо.

Те, чого немає, завжди здається кращим за те, що в тебе є. У цьому полягає романтика й ідіотизм людського життя.