Еріх Марія (Пауль) Ремарк

У темні часи добре видно світлих людей.

Дивно, яких тільки шляхів ми не вибираємо, щоб приховати свої справжні почуття.

Я надто добре знав, що всяка любов хоче бути вічною, а в цьому її одвічна мука. Немає нічого сталого. Нічого.

Людина велика у своїх задумах, але слабка у їх здійсненні.

Тільки ідіоти завжди кажуть, що вони не ідіоти. А їм заперечувати безглуздо.

Якщо жінка належить іншому, вона в п’ять разів бажаніше, ніж та, яку можна здобути, — старовинне правило.

Жінка — це вам не металеві меблі; вона — квітка. Вона не хоче діловитості. Їй потрібні сонячні, милі слова. Краще говорити їй щодня щось приємне, чим все життя з похмурим люттю працювати на неї.

Якщо ти хочеш де-небудь жити, значить, ти хочеш там померти.

Хто хоче утримати — той втрачає, а хто з посмішкою може відпустити, того намагаються утримати.

Яке ж усе брехливе й нікчемне, коли тисячолітня цивілізація не змогла запобігти тому, щоб пролилися ці річки крові, коли вона допустила існування сотень тисяч отаких катівень. Тільки в госпіталі видно, що таке насправді війна. Я молодий, мені двадцять років, але в житті я бачив тільки відчай, смерть, жах та поєднання безглуздої легковажності з неймовірними муками. Я бачу, що хтось нацьковує народ на народ, і люди вбивають — мовчки, слухняно, по-дурному, не розуміючи, що роблять, і не відчуваючи ніякої провини. Я бачу, що найкращі уми людства винаходять зброю і слова, аби це тривало й далі, та ще й у найвигадлівиших формах. І разом зі мною це бачать усі люди мого віку, тут і за кордоном, в усьому світі, зі мною це переживає все моє покоління. Що робитимуть наші батьки й матері, як ми колись підведемося з могил, постанемо перед ними й зажадаємо звіту? Чого вони чекатимуть від нас, якщо ми доживемо до того дня, коли вже не буде війни? Довгі роки ми робили тільки одне — убивали, це стало нашою першою професією у житті. Все, що ми знаємо про життя, зводиться до одного — до смерті. Що ж буде потім? І що буде з нами?