Бійцівський клуб

Померти можна й у компанії телевізора. Аби там було що подивитись сьогодні ввечері.

Можливо самовдосконалення — це ще не все. Можливо, саморуйнування набагато важливіше.

Питання етикету: як повернутися, проходячи повз вас? Задницею чи мошонкою?

І ось ти став бранцем свого затишного гніздечка та речі, господарем яких ти ніколи не був, стають твоїми господарями.

Я дурний. Я тільки весь час чогось хочу, весь час за щось чіпляюсь. За моє жалюгідне життя. За мою лайнову роботу. За шведські меблі.

Слухай мене. Ти мусиш зрозуміти, що Богу ти не подобаєшся! Він ніколи не хотів тебе. І, швидше за все, він тебе ненавидить. Але це не найстрашніше у житті. До біса вічні муки, до біса відкуплення. Ти повинен зрозуміти той факт, що колись ти помреш.

Коли в тебе в роті пістолет, і ти стискаєш зубами його стовбур, говорити вдається лише одними голосними.

Нікого не хвилювало, чи живий він чи помер, і він відповідав усім взаємністю.

Немає нічого простішого і досконалішого, ніж пістолет. Просто береш і натискаєш на спусковий гачок.

Суть бійцівського клубу не в перемогах та поразках. Слова тут пустий звук. Істеричні вигуки невідомими мовами, як у церкві п'ятдесятників. Після бою проблем менше не ставало, але тобі було на них начхати. Кожен відчував, що відродився.