Чак Паланік

Я хочу виглядати чесним. А правда, вона не сяє і не блищить.

Я втомилася від цього світу, де найважливіша зовнішня сторона будь-чого. Від свиней, які лише виглядають жирними. Від сімей, що здаються щасливими та благополучними. Я втомилася від того, що тільки здавалося б щедрістю. Або коханням.

Кажуть, що очікування смерті гірше за саму смерть.

А я так вважаю: хто може той робить. Хто не може, той критикує.

Хто живе своїм розумом, тому цитати непотрібні.

Якщо ти помер і до того ж потрапив у пекло, це начебто натякає, що ти облажався і вчинив відразу дві Великих Помилки. Але принаймні я опинилась у дуже, ДУЖЕ гарної компанії.

Поки не знайдеш річ, яку можна боротися, ніколи не почнеш боротися проти чогось.

Ти збільшуєш гучність музики, щоб заглушити шум, інші збільшують гучність, щоб заглушити тебе. Ти знову збільшуєш гучність. Усі купують стереосистеми якомога більше. Перегони звукових озброєнь. І ти не виграєш кількістю високих частот. Справа не як, справа в гучності. Справа не в музиці, справа у перемозі. Ти задаєш тон змаганню басовою лінією. Ти здригаєш вікна. Ти забуваєш про мелодію і вигукуєш слова. Ти зриваєшся на мат і смакуєш кожне слово. Ти домінуєш. Адже справа у владі.

Лінії сексу по телефону, групи взаємної підтримки тяжкохворих і подібні до них — це все не що інше, як школа, в якій люди вчаться майстерно розповідати свої історії. Розповідати вголос. Іншим людям. Причому не просто шукати і знаходити якісь ідеї, а по-справжньому перевтілюватись.

Я хочу проходити повз мармурові плити, що закривають склепи, і чути, як хтось шкребеться і бореться всередині. Я притискаюся вухом до мармуру і чекаю всю ніч. Ось навіщо я тут насправді.