Добре бути тихонею

Ми приймаємо ту любов, на яку, як нам здається, ми заслуговуємо.

Навіть дивно, що для мене це було важливим.

— Який твій улюблений фільм? — Не знаю. Як на мене, вони однакові. — А книга? — "По той бік раю" Скотта Фіцджеральда. — Чому? — Я прочитав її останньою.

Я завжди вважаю останню прочитану книгу найкращою, доки не візьмуся за щось нове.

— Чому добрі дівчата закохуються у поганих хлопців? — Ми закохуємося в тих, на кого, як нам здається, заслуговуємо. — А можна дати знати, що заслуговують на краще? — Можна спробувати.

І я гадаю, що вони зрозуміли. Чи не щось конкретне. Просто зрозуміли. І, думаю, це все, що може бути потрібне від друзів.

Від свого психіатра я знаю: для того, щоб тобі стало краще, спочатку має стати гіршим, але це«гірше» надто затягнулося.

Це чарівно, як усі роблять вигляд, що люблять один одного, коли насправді не виявляють навіть симпатії.

Не знаю, чи бувало в тебе таке почуття. Що хочеться заснути на тисячу років. Або просто не існувати. Або просто не знати, що ти існуєш. Або щось подібне. Це бажання дуже болісне, але воно з'являється, коли я почуваюся так, як зараз. Ось чому я намагаюся не думати. Я просто хочу, щоби все перестало обертатися.

Ти все бачиш. І все розумієш. Добре бути тихонею.