Гра

— Леді Єнніфер, дозвольте провести вас до намету? — Ви приєднаєтесь до мене? — Міледі, я не посмію так заплямувати вашу честь. — Не хочу тебе засмучувати, але цей корабель давно пішов і ліг на дно океану!

— Чи сумніваєшся в моїх здібностях? — Ні, тільки в намірах.

Ласкаво просимо до мого світу, комах.

Ті, хто дізнався моє справжнє ім'я, або вже мертві, або доля їх була набагато гірша. А ти ще мені потрібен.

Може, хоч тут знайдеться гідний суперник.

Так, бійтеся стукоту моїх копит.

Усі кажуть мені зупинитися. Кажуть, що я такий же, як і всі інші, і що моя межа вже близько. Але вони помиляються. Я особливий. Мама вірила в це, Мейн вірив у це. Я не просто черговий хлопець із нетрів, який здохне в канаві. Я дійду до самого верху Арасака-тауер, і я зроблю це на своїх умовах. Навіть якщо від мене справжнього не залишиться жодного шматочка плоті.

На добраніч, Найт-Сіті. Де б ти не був.

Декстер: У мене до тебе лише одне питання, Ві. Суто гіпотетичне.Ві: Слухаю.Декстер: Що б ти обрав? Жити спокійним життям «містера Ніхто» і померти в ліжку від старості, смердячи сечею... Чи піти у спалаху слави, з кулею в голові, але стати легендою Найт-Сіті ще до свого двадцять п'ятого дня народження?

Усе, що нам лишається — це йти тим шляхом, який нам судився, з усією гідністю, на яку ми здатні. Кожен наш крок веде або до слави, або до прірви, і нам залишається лише сподіватися: коли все скінчиться, у нас залишиться бодай щось від нашого серця — щось від нас справжніх. Лор’темар Терон раптом спіймав себе на молитві про те, щоб і від нього самого теж щось лишилося.