страх

Звичайно, з обивательської точки зору, може здатися, що світ стає все гіршим і гіршим: це і набридливий шум автомобілів, що заполонили нас, і страх перед катастрофою, якою нас лякають газети. Але погляд філософа, що споглядає життя, іскриться доброзичливістю, помічаючи, що по суті нічого не змінилося, і, як і раніше, залишаються в пошані добро і краса.

— Все життя твоє просякнуте кров'ю, що сочиться, і ти думаєш, порятунок того, хто нічим не кращий за тебе, щось змінить?! Це вульгарна сентиментальність! Жалюгідні дитячі моління! Злидні! Ти брешеш і вбиваєш на службі у брехунів та вбивць. Вдаєш, що сама по собі, що в тебе свої правила, які скрасять весь цей жах. Тільки... Він частина тебе. І ти ніколи його не позбудешся... Я не зачеплю Бартона, поки він не випатрає твою шкуру! Грунтовно. Не поспішаючи. Такими способами, яких ти боїшся. А коли він прокинеться, щоб побачити справу рук своїх, я розкрию йому череп! Проторгувалася, що миготить дівка?

Шопенгауер констатував фундаментальну тезу філософії життя, що страждання і страх належать самому життю, невід'ємні від нього і є джерелом творчості.

Надія найсильніша на світі. Сильніше за страх. Сильніше за ненависть.

Наші страхи викликаються здатністю подумки вирушати у майбутнє … не думати про майбутнє – значить зменшувати свою тривогу.

Коли почуваєшся мишею на розпеченому вугіллі, не важливо, куди бігти, треба просто бігти, це єдиний спосіб зберегти життя.

Не бути тобі американцем. І не втекти від свого минулого. Це здається, що тебе оточують хмарочоси. Тебе оточує минуле. Тобто ми. Шалені поети та художники, алкаші та доценти, солдати та зеки. Ще раз говорю — пам'ятай про нас. Нас багато, і ми живі. Нас вбивають, а ми живемо та пишемо вірші. У цьому жахітті, у цьому пеклі ми дізнаємося один одного не за іменами.

І скільки б не було граблів, ми все одно можемо знову наступити на них. Тому що бажання бути коханою завжди сильніше за страх.

Ми хочемо, щоб усе лишилося, як було. Ми миримося з болем, тому що боїмося змін, боїмося, що все розсипеться... Ми обидва заслуговуємо на кращу долю, ніж залишатися разом тільки зі страху саморуйнування.

Іноді я хотіла зірватися з місця, де він стоїть, впритул до мене. Здавалося б, навіщо тікати від кохання, коли воно поряд зі мною? А це був страх втратити тепло так само несподівано, як його одержала. Наново позбутися найважливішого – боялася не пережити... Жах щастя, що наближається, невимовний. До його появи, чуючи стукіт у двері, я відчувала спокусу закрити її на додаткові замки і не відчиняти ніколи. Мало хто там. А я боюся змін: особливо страшно, коли вони на краще. Адже до нього швидко звикаєш, мимоволі. А потім, як правило, доводиться відвикати – рано чи пізно, болісно.«Краще я взагалі не чекатиму і до чогось звикати...» - вирішила я якраз тоді, коли почула скрип дверей, що відчинялися. Без попереднього стукоту. Він мав ключі від мого серця.